Волонтери VS Заробітчани
Оновлено: 4 трав.
Світлана Ревякіна про Майдан, сітки, які зупиняють дрони, та небайдужих українців: текстова версія відеоінтерв’ю проєкту «Полігон Лідерства»
Волонтерка із Сум розповідає про участь у двох Майданах, початок війни у 2014 році та роботу команди, яка щодня допомагає українським військовим.
Наш український світ тримається на Збройних Силах України. А військові, своєю чергою, кажуть те ж саме про тил — про волонтерів, які з 2014 року закривають величезні потреби фронту.
У проєкті «Полігон Лідерства» ми говоримо зі Світланою Ревякіною — волонтеркою, керівницею проєкту з виготовлення маскувальних сіток ГО «Жіночі крила Сумщини», головою обласної організації Меморіалу імені Василя Стуса.
Для багатьох військових вона та її команда стали справжніми янголами-охоронцями.
Два Майдани
Для пані Світлани боротьба за Україну почалася задовго до російського вторгнення. Вона була активною учасницею двох Майданів: Помаранчевої революції 2004 року та Революції Гідності 2013–2014 років.
«Я відчувала себе маленькою піщинкою, яку винесло на Майдан під тягарем тих подій. Але було розуміння: якщо не ми, то хто вийде? Таких людей було дуже багато. Це була потреба нашої душі, бо ми знали, що треба захистити вибір українського народу, з яким намагалися зробити біду».
Революція 2004 року була мирною, а ось у 2013-му напруга відчувалася з перших днів. Проте ніхто не міг уявити, що влада насмілиться вбивати людей.
«Це був страшний шок. Наші вороги та їхні куратори розраховували, що цей шок виллється у страх, бо вони звикли: забили, задушили і все. Але шок від побиття дітей перетворився на ще більш масштабні події і привів до перемоги Майдану».
Війна була неминучою
Сьогодні можна почути маніпулятивні думки про те, що якби не Майдан, росія не напала б на Україну у 2014 році, і що варто було просто віддати Донбас.
Пані Світлана пояснює, чому такі заяви є хибними:
«Будь-якій нормальній людині зрозуміло, що війна була б усе одно. Згадайте, як відвойовували Крим ще в 90-ті роки, коли СБУ проводило блискучу операцію, щоб попередити його захоплення. Згадайте претензії на острів Тузла. Вони завжди “тикалися”, нащупуючи слабкі місця».
За її словами, навіть якби у 2015 році Януковича переобрали спокійним шляхом, росія рано чи пізно все одно розв'язала б війну.
«Україна для них — це кістка в горлі всі віки, з тих пір, як вони привласнили нашу назву, історію та мову… війна була б навіть без Майдану».
Про волонтерство
Початок
Волонтерський шлях Світлани Ревякіної розпочався влітку 2014 року. Тоді вона чітко усвідомила свою роль у новій реальності.
«Я сказала: “В армію мене, мабуть, не візьмуть, а чим зможу — допомагатиму”. Буквально через кілька днів подзвонила моя старша донька і сказала, що організовуються жінки для плетіння маскувальних сіток».
Разом із доньками вона почала працювати у величезному холодному ангарі колишнього артучилища.
«У мене навіть думки не було “треба чи не треба” — я просто йшла і працювала».
Згодом волонтери переїхали до приміщення школи, а у 2020 році — до іншого приміщення. Навіть під час пандемії коронавірусу робота не зупинялася: кілька жінок продовжували плести сітки та шити кікімори для фронту.
24 лютого 2022-го: єднання без паніки
Початок повномасштабного вторгнення не викликав у команди паніки.
Уже зранку 24 лютого Світлана прийшла до волонтерського центру — і за кілька годин там зібралися десятки людей.
«Я слухаю зараз, як багато хто перелякався, сидів удома… А ми цього нічого не бачили і не знали! Ми вже на всю працювали. Розтягнули сітки в коридорі, одні плели, інші готували їжу для тероборони, збирали перев'язувальні матеріали».
Люди масово несли допомогу: з магазинів, ринків, власних домівок. Родичі волонтерів віддавали спецодяг зі складів, щоб забезпечити військових.
Чому волонтерство стає наркотиком
За 10 років війни волонтерство перетворилося зі спринту на багаторічний марафон. Що дає сили не зупинятися? Відповідь проста — це відповідальність та розуміння своєї важливості.
«Будь-яка з моїх дівчат скаже: волонтерство, справжній наркотик. Якщо ти один-два дні залишаєшся вдома, у тебе починається "ломка". Треба йти і робити. Хлопцям постійно щось потрібно. Особливо мотивує, коли вони надсилають фото і кажуть: "Ваша сітка не пропустила ворожий дрон у наш бліндаж"».
Для багатьох жінок волонтерський центр став не лише місцем допомоги фронту, а й колом психологічної підтримки. У когось на фронті воюють сини, онуки чи зяті, у когось чоловік роками перебуває в полоні.
«Якщо тобі погано, якщо ти втратила чоловіка — не сиди вдома, приходь до нас. Серед людей легше. Психологічно це дуже підтримує. І коли хлопці до нас приїжджають, коли ми разом спілкуємося — це велика справа і велика відповідальність за кожне врятоване нашою сіткою життя».
Про розкол серед волонтерів та вибір власного шляху
Сьогодні є багато благодійних фондів, які мають доступ до медійного ресурсу та отримують підтримку від влади, і є ті, хто тихо плете сітки. Світлана Ревякіна вважає, що такий поділ багато в чому залежить від самих людей.
«У 2014 році в Сумах було кілька великих волонтерських осередків. Ті, що лишилися — "Омофор" та "СББ Тил", — робили кікімори і плели сітки, бо це була найгостріша потреба. Коли ж почалося повномасштабне вторгнення у 2022-му, з'явилося стільки волонтерських рухів, що я взагалі перестала в них розбиратися. Але я обрала свій шлях: ми плетемо сітки. Хлопцям з нами легше, бо за все, що видає держава, вони мусять звітувати: де та сітка згоріла, де порвалася».
Вона нагадує, що якби не ті запаси, які волонтери створили до 2019 року, армії було б дуже важко вистояти в перші дні повномасштабної війни, адже країна опинилася майже без бронежилетів і спорядження.
Зараз працювати стало складніше, особливо зі збором коштів на матеріали (наприклад, на рулони спанбонду), але її команда та колеги з інших осередків знаходять можливості, кооперуються та підтримують одне одного без зайвої реклами.
«Улюбленці влади» та ціна компромісу
Чому влада так відверто підтримує одні волонтерські осередки та ігнорує інші? На думку Світлани Павлівни, відповідь криється в їхній керованості.
«Владі потрібні підзвітні та керовані організації. Ви ж подивіться: зараз волонтери не можуть просто так завезти машину. За все треба детально звітувати, і це робить рух підконтрольним. Крім того, владі цікаві ті, хто оперує великими коштами, збирає на супутники. А головне — такі люди вже не скажуть нічого проти влади. Вони будуть мовчати, бо з ними "в одному бункері сиділи". А я ніколи не зв'язувалася з тими, кому не змогла б за потреби сказати правду в очі».
Дехто з волонтерів прийшов у цей рух не лише заради допомоги. Хтось прагне отримати зайву грамоту, медальку чи увагу, а хтось керується фінансовими чи політичними інтересами.
«Люди різні. Є ті, хто прийшов із чистими помислами, а є ті, хто думає, як заробити чи принести вигоду своєму підприємству. Коли в країні розмови постійно зводяться до "відкатів" і грошей, то, на жаль, і серед волонтерів з'являються люди з іншою мотивацією».
Волонтери чи «заробітчани»: різниця у мотивації
«Якщо людина отримує за це гроші від держави, вона вже не волонтер. У нас з'явилося слово "заробітчани".
На погляд пані Світлани, — вони дуже відрізняються від класичних волонтерів. Найнята людина не буде працювати понаднормово чи розвантажувати матеріали, бо вона прийшла просто відпрацювати години. Це не означає, що це погано, але це інше. Справжнє волонтерство вимагає душі та відповідальності. Не можна просто сказати: "Я цього не хочу чи не буду робити"».
Ціна правди
Залишитися без роботи за власну позицію
Звичка завжди говорити правду в очі дорого коштувала пані Світлані. У 2009 році вона втратила роботу на місцевому підприємстві через свою принципову позицію щодо захисту прав працівників.
«На підприємстві "Центроліт" тоді просто ліквідували дві бібліотеки заради того, щоб прибрати мене звідти. Причиною стало те, що під час революції я відкрито закликала виходити на Майдан, а пізніше забороняла працівникам писати примусові заяви на відпустки за власний рахунок. Я говорила, що профспілки мають захищати права робітників, а не просто роздавати путівки чи подарунки на 8 березня. За таку непокірність мене просто звільнили».
Меморіал Василя Стуса: страх - це також геноцид
Пані Світлана є головою обласної організації Меморіалу імені Василя Стуса. Цю організацію створили для захисту прав репресованих, проте волонтерка вбачає поняття репресій значно ширше.
«Голодомор — це репресії. І вічний страх людей — це теж репресії. Коли людина боїться сказати слово чи повісити портрет — це означає, що весь народ був репресований. Я бачу свою місію не просто у вшануванні пам'яті, а в тому, щоб донести до молоді цю історію відверто. Коли мені закидають, нащо я показую школярам страшні картинки, я відповідаю: 14-16-річним дітям ТРЕБА це показувати. Не щоб налякати, а щоб вони зрозуміли: безкарність веде до трагедій, які потім повертаються».
За її словами, історія у школах не має викладатися як сухий предмет. Вона повинна формувати чітку життєву позицію:
«Я маю присвятити життя тому, щоб подібний жах ніколи не повторився».
Саме в такій ідеології волонтерка вбачає сенс роботи організації. І хоча багато членів Меморіалу зараз на фронті, їхня просвітницька місія триває.
Вишиванка — це стан душі чи просто одяг?
На тлі війни питання національної ідентичності стало особливо гострим. Проте, коли вишиванки почали масово одягати навіть ті, хто раніше не мав проукраїнської позиції, у суспільстві виник дисонанс. Вишиванка — це не просто одяг, це друга шкіра.
«Ми виросли з вишиванками. Я носила її в школі, моя мама носила, бабця вишивала. Ці вишиванки передалися мені, а я передала їх своїм онучкам. Для нас це ніколи не було чимось незвичним. У 70-ті роки я їздила в Казахстан і носила там блузку, пошиту з вишитого купона, купленого в сумському "Українському сувенірі". Моя донька виходила заміж у вишитому платтячку.
Чого гріха таїти? Людина думає, що одягла вишиванку і стала українцем. А насправді в душі вона інша. Мені кажуть: "Он скільки сволочів поодягало вишиванки, що їх тепер носити?". А я відповідаю: вишиванка — це наш одяг! Плювати, що та сволота її одягла. Вона нею була, нею і залишиться. Від вишиванки вони кращими не стануть. Але мій одяг у моїх очах ніхто не знівелює».
Уроки української мови, які закінчуються в коридорі
Ще важливим є питання виховання патріотизму та мови в українських школах. Особливо гостро це відчувається на прикордонній Сумщині, де щодня лунають вибухи від російських снарядів, але на вулицях і в школах досі чути російську мову.
«Це жах. Виховання патріотизму у школах убито, причому навмисно убито. І на дистанційному навчанні можна виховувати патріотів, але цього не роблять. А вчителі що? Вони вважають, що якщо провели урок українською, то свій обов'язок виконали. Щойно виходять у коридор — "дєті, на тот ход і всьо". Вони перемикаються на російську».
Вона переконана, що в державних і комунальних установах, зокрема у школах, має бути жорстка мовна політика.
«Це не ваша хата! Ваша хата там, де ваша адреса. А тут, у школі чи міськраді — у коридорі, в туалеті, на сходах — це ваша робота. Ви зобов'язані говорити державною мовою! Але проблема не лише в мові. Коли дитина каже, що українська література їй нецікава, бо там вчать лише про "якусь сім'ю, яка постійно сварилася і билася" (мається на увазі "Кайдашева сім'я"), то що це за вчитель літератури?».
Ідеологія як основа безпеки та вплив московської церкви
Пані Світлана категорично не згодна з популярною у 90-ті роки тезою: "Спочатку треба нагодувати людей, а потім говорити про мову".
«Держава, у якій питання ідеології, мови та історичної пам'яті не є першочерговими, приречена. Є багато людей, таких як я, які відмовляться від хліба заради безпеки держави. Але є й інші, яких, на жаль, більшість».
Оцінюючи те, як змінилися сум'яни (саме так, а не "сумчани", підкреслює волонтерка) з часів здобуття незалежності, вона звертає увагу на ще один потужний і небезпечний фактор — вплив російської церкви.
«У Сумах дуже великий вплив має російська церква. З самого початку була дана неправильна установка, бо її треба було відкрито називати "Російською православною церквою". А зараз люди мені кажуть: "Так це ж українська церква!". Вони не мають внутрішнього стрижня і не розуміють наслідків. Таких людей легко направити в ту чи іншу сторону».
Прогноз на Перемогу: без втоми та всім світом
На питання про те, що б вона відповіла тим, хто говорить про втому від війни (зокрема, деяким політикам), Світлана Павлівна відрізає категорично:
«Ті депутати, за кого я голосувала, такого не кажуть».
Вона вірить у перемогу, але зазначає, що це буде перемога не лише військова, а й політична, яка вимагатиме консолідації всього світу.
«Чисто військової перемоги бути не може. Це має бути перемога розуму і розуміння всією Європою того, хто є ворогом. Страх перед москвою є у всіх, але цей страх має породжувати протидію. Тільки всім миром ми зможемо дотиснути москву, а з іншого боку — валити її зсередини за допомогою антиімперських рухів. Це не буде швидко. Можливо, деякий час ми житимемо, як Ізраїль. Але ми будемо жити, боротися і перемагати. А тим, хто зараз шукає роботу за кордоном, я кажу: ви не уявляєте, скільки роботи буде в Сумах після нашої перемоги!»
Розмову вела Тетяна Полозова
#СумськийПолігон. Ми не шукаємо винних. Ми перевіряємо, чи витримує система навантаження реальністю.
Коментарі