Катування невідомістю. Чому Суми потребують чесної комунікації під час війни
- 2 лип.
- Читати 4 хв
Війна потребує інформаційної дисципліни. Але коли суспільство надовго залишають без відповідей, невідомість породжує чутки, недовіру та нові ризики. Де проходить межа між захистом державної таємниці й обов'язком влади чесно комунікувати з громадянами?
Коли ми говоримо про війну, то зазвичай думаємо про ракети, дрони, укриття, відключення електроенергії чи зруйновані будинки. Але є ще один фронт, який майже не помітний на картах бойових дій. Це фронт довіри.
Фронт, якого не видно
Саме він сьогодні визначає, чи здатне суспільство залишатися стійким.
Інформаційний вакуум — нове поле бою
Останніми днями у Сумах знову повторилася знайома картина. Люди прокидалися без світла, без води, читали повідомлення про нові удари по цивільній інфраструктурі й намагалися зрозуміти головне: як діяти?
І саме тут виникає найбільша проблема.
Факти повітряних атак ми дізнаємося досить швидко. Але майже не отримуємо пояснення того, що відбувається далі.
Наскільки критична ситуація? Що вже роблять відповідальні служби? Які рішення ухвалені? Які ризики існують? Яку інформацію зараз неможливо оприлюднити і чому?
Ці питання залишаються без відповідей.
І тоді люди починають шукати їх самостійно.
Так працює людська психологія.
Інформаційний вакуум не залишається порожнім. Його миттєво заповнюють чутки, анонімні Telegram-канали, "знайомі знайомих" і російська дезінформація.
Але проблема набагато глибша.
Нерівність у доступі до інформації
Для людей, які працюють у державних органах, місцевому самоврудуванні, — доступ до інформації є щоденною нормою. Вони бачать оперативні зведення, знають більше, розуміють логіку ухвалення рішень.
І поступово виникає природна пастка: починає здаватися, що всі інші також бачать цю картину. Насправді — ні.
Більшість громадян живуть у зовсім іншій інформаційній реальності.
Вони бачать лише вибух. Чують сирену. Не мають світла. Не мають води.
І не знають, що буде через годину.
Саме тому сьогодні складається враження, що в одному місті існують дві інформаційні реальності.
В одній живуть люди, які знають більше.
В іншій — ті, хто змушений здогадуватися.
І саме між цими двома реальностями народжується тривога.
Інформаційний розрив уже перестав бути лише відчуттям окремих людей. Сьогодні на нього публічно звертають увагу громадські організації, волонтери та активні містяни, які дедалі частіше закликають владу до зрозумілішої та регулярнішої комунікації.
Невідомість, яку вже переживали
Проблема має ще одну причину, про яку не прийнято говорити.
24 лютого 2022 року для Сум став не лише днем початку повномасштабного вторгнення.
Для багатьох містян це був день абсолютної невизначеності.
Російські танки вже були в місті. Люди не знали, що робити. Не знали, чи евакуюватися. Не знали, хто керує ситуацією.
Цей досвід залишився в колективній пам'яті.
Саме тому сьогодні кожне мовчання сприймається значно гостріше, ніж це може здаватися посадовцям.
Після пережитої травми люди набагато сильніше реагують не лише на небезпеку, а й на відсутність пояснень.
Колективна травма змінила сприйняття інформації. Нинішня реакція містян — це не паніка, а наслідок пережитого досвіду.
Влада говорить вгору, а не до людей
Пастка вертикальної комунікації
І тут ми підходимо до головної проблеми української системи управління.
Складається враження, що багато посадовців досі працюють насамперед усередині вертикалі влади. Їхня комунікація спрямована вгору — до керівництва, звітів, погоджень, оцінок.
Саме від цього часто залежить кар'єра.
Натомість громада нерідко стає останнім адресатом інформації.
Тому суспільство отримує не стільки пояснення рішень, скільки вже готовий результат.
До цього додається ще одна особливість української бюрократичної культури.
Негативну інформацію краще мінімізувати.
Гострі проблеми — згладити.
Складні рішення — пояснювати якомога менше.
Успіхи — навпаки, максимально підкреслити.
Інформаційні потоки в системі часто орієнтовані на керівництво, тоді як суспільство отримує інформацію із запізненням або в мінімальному обсязі.
Можливо, така модель працює у мирний час.
Але під час війни вона починає працювати проти самої держави.
Бо люди чудово бачать реальність за своїм вікном.
І якщо офіційна комунікація суттєво відрізняється від цієї реальності, довіра починає руйнуватися.
Не все можна сказати. Але все можна пояснити
Ми зробили декілька скріншотів коментарів під дописами посадовців на третій день відсутності світла й води у Сумах та області.
Під час війни суспільство не очікує розкриття військових таємниць, але очікує чесної комунікації про те, що відомо, що робиться і чому певні дані поки не можуть бути оприлюднені.
Показовим є досвід Ізраїлю. Не тому, що там немає проблем і не тому, що суспільству повідомляють абсолютно все. Військові секрети залишаються секретами. Проте громадянам регулярно пояснюють, що вже відомо, які рішення ухвалені, що роблять відповідальні служби і чому частину інформації наразі не можна оприлюднювати. Саме таке пояснення, а не повнота інформації, формує довіру.
Довіра — теж критична інфраструктура
Сьогодні інформація стала такою ж критично важливою інфраструктурою, як електроенергія, вода чи зв'язок.
Коли вона працює неналежним чином, суспільство починає втрачати відчуття керованості та контролю над ситуацією.
Саме тому комунікація під час війни — це не про піар.
Не про красиві пресрелізи.
І навіть не про рейтинги посадовців.
Це питання національної стійкості.
Люди здатні витримати дуже багато.
Найважче вони переживають невідомість.
Невідомість для Сум — не абстрактна проблема комунікації, а досвід, який уже був пережитий і тому особливо болісно сприймається сьогодні.
Тому, якщо влада прагне зміцнювати довіру, недостатньо лише ухвалювати правильні рішення.
Потрібно ще навчитися вчасно й чесно пояснювати їх людям.
Особливо тим, хто вже одного разу пережив день, коли ніхто не міг відповісти на найпростіше запитання:
«Що нам тепер робити?»
#СумськийПолігон. Ми не шукаємо винних. Ми перевіряємо, чи витримує система навантаження реальністю.
Коментарі