Куди їдуть Суми? Від Круазі до штучних квітів
- 6 днів тому
- Читати 9 хв
До Дня міста «Сумський полігон» проїхався Сумами тролейбусом — повз те, що залишили місту Кондратьєв, Харитоненки, Лушпа, Єпіфанов, Мінаєв і Лисенко. Щоб зрозуміти, як так сталося, що Суми перестають створювати образ і починають облаштовувати територію...
Сумами варто помандрувати тролейбусом.
Не автомобілем, з якого місто проскакує за вікном окремими фасадами, і не пішки, бо тоді маршрут вийде надто коротким. Саме тролейбусом — трохи повільним, залежним від дротів над головою і маршруту, прокладеного задовго до сьогоднішньої поїздки.
Можливо, сумський тролейбус — одна з небагатьох речей, яка сьогодні без таблички на будівлі міськради вперто нагадує: перед нами все-таки обласний центр. Велике місто має громадський транспорт, який зшиває віддалені мікрорайони з центром, людей різного достатку — між собою, а різні десятиліття міської історії — в один маршрут.
Тролейбус у цьому сенсі чесний. Він не прикидається великим містом. Він є його функцією.
А за його вікнами — Суми, які придумували дуже різні люди.
І напередодні першої суботи вересня, коли місто традиційно згадує саме себе, цікаво подивитися не стільки на те, скільки йому років, скільки на те, що кожне покоління додавало до цього міста. Що залишалося після людей, які мали достатньо влади, грошей, амбіції чи впертості, щоб змінювати Суми.
Бо в Сум узагалі дивні стосунки з вічністю. Одні люди будували тут так, ніби збиралися відповідати перед нащадками. Інші — так, ніби перед наступною перевіркою. А тепер, здається, дедалі частіше будують до наступної фотографії.
«Кожне місто має свої родзинки, свій символ, свою візитівку. Для Сум, дехто вважає, це - альтанка. Хтось переконаний, що троянди. Я ж наполягаю на фонтанах. Бо саме вони роблять наше місто живим. І в день нашої ПЕРЕМОГИ я дуже хочу, щоб працювали усі фонтани, які є в кращому місті третьої планети від Сонця.
Пи.си. речі не пакую, меблі не вивожу, квартиру не продаю». Так написав про Суми містянин Константин Каріх на сторінці у Facebook.
Місто, яке залишалося після людей
Суми починалися задовго до тролейбусів, бетонної плитки, фотозон і навіть самого поняття «благоустрій».
Герасим Кондратьєв залишив після себе найбільший із можливих міських об'єктів — саме місто. Його ім'я сьогодні знають далеко не всі жителі, але Воскресенська церква досі стоїть у центрі Сум.
Це, мабуть, найнадійніший спосіб залишитися в історії міста: побудувати щось, біля чого через кілька століть люди домовлятимуться зустрітися, навіть не згадуючи твого імені.
Потім у Сум були Харитоненки.
Їхній слід уже зовсім інший. Промисловість, благодійність, освіта, архітектура — і дивна для нинішнього часу впевненість у тому, що провінційне місто не мусить задовольнятися провінційним мистецтвом.
У Сумах можна було замовляти Європу. Саме тому сьогодні одним із найдивовижніших місць знайомства з великим європейським мистецтвом у Сумах є Центральне кладовище. Там стоять роботи французького скульптора Арістіда Круазі.
Харитоненків давно немає. Імперії, в якій вони жили, теж немає, як і цукрових заводів. Змінилися держави, режими, назви вулиць, гроші й уявлення про престиж.
А Круазі залишився. І це, можливо, найважливіше в усій цій історії.
Люди, які замовляли такі речі, не могли знати, що саме переживе їх самих. Але поводилися так, ніби Суми після них мають стати трохи більшими за самих себе.
Кадетський корпус, міська архітектура, мистецтво — це не декорації до певної дати. Це спроба додати місту ваги.
Місто розгортає плечі
Тролейбус тим часом їде далі — і старі Суми змінюються зовсім іншими.
Широкі магістралі, великі житлові масиви, мікрорайони, простір, розрахований уже не на купецьке місто, а на десятки тисяч нових мешканців. І тролейбуси.
Це Суми Михайла Лушпи.
До радянського містобудування сьогодні можна мати безліч претензій. Але в ньому була річ, якої дедалі менше відчувається в сучасних Сумах, — масштаб задуму.
Місто мало рости.
Для цього прокладали широкі проспекти, будували нові мікрорайони, створювали інфраструктуру. Навіть фонтан мав бути не просто місцем, звідки тече вода. Він мав грати. Перший музичний фонтан — дрібниця порівняно з житловими масивами. Але саме такі дрібниці часто видають ставлення до міста.
Можна було просто забезпечити функцію. Хотілося ще й видовища.
Лушпа не залишив Суми такими, якими отримав їх. Він фізично розсунув місту плечі.
І сьогодні наш тролейбус значною мірою їде саме тим масштабом міста, який колись хтось наважився запланувати.
Місто як амбіція
Ближче до центру з'являється ще одна історія.
Анатолій Єпіфанов і Банківська академія.
Можна довго сперечатися про політичні біографії людей, які керували Сумщиною. Але нас зараз цікавить інше — культурний продукт, який переживає політичну посаду.
Банківська академія стала не лише навчальним закладом. Її будівлі, відновлені й створені простори стали частиною архітектурного образу Сум — того міста, яке можна показувати гостям без довгих пояснень, чому саме сюди треба дивитися.
І тут знову повторюється та сама закономірність.
Людина отримує можливість щось змінити — і використовує її не тільки для того, щоб система працювала. Вона намагається залишити місту щось понад функцію.
Не завжди виходить. Не все переживає час.
Але сама амбіція присутня.
Маленька Європа
Потім Суми захотіли бути трохи Європою.
Епоха Геннадія Мінаєва не залишила після себе нового Круазі чи нового мікрорайону. Вона працювала з іншим масштабом — самим відчуттям міського простору.
Контактні скульптури, до яких можна підійти й торкнутися. Фонтани, що б'ють просто із землі. Прапори над містом. Маленькі міські деталі, які кажуть людині: ти не просто переміщаєшся між будинками. Ти живеш у місті.
Можна сперечатися про смак тієї епохи, можна згадувати її невдалі рішення, але в ній легко прочитувалося бажання: Суми мають виглядати як місто, яке знає про існування Європи і хоче бути її частиною не тільки географічно.
Місто все ще придумувало себе. У цього міста має бути характер.
І, можливо, саме десь тут проходить межа нашої подорожі.
Коли місто почали облаштовувати
За Олександра Лисенка Суми отримали інший великий міський продукт.
Плитку. Дуже багато бетонної плитки.
Було б несправедливо просто посміятися з неї. Вона справді зробила місто в багатьох місцях зручнішим. Двори, де люди роками місили багнюку, отримували тверде покриття. Тротуари ставали рівнішими. Території — охайнішими.
Це теж результат.
І тисячі сумчан користуються ним щодня.
Але бетонна плитка має одну цікаву властивість. Вона може лежати в Сумах, Полтаві, Житомирі, районному центрі чи новому котеджному містечку.
Якщо прибрати табличку з назвою вулиці, вона нічого не розповість про місто.
І саме тут, здається, відбувається важливий злам.
Суми перестають створювати образ і починають облаштовувати територію.
Особливо прикро це виглядає тому, що можливість іншого підходу була. У самому місті працювало виробництво Керамейя, здатне запропонувати якісний локальний матеріал і, відповідно, можливість говорити мовою самого міста — підкреслити його автентичність навіть у такій прозаїчній речі, як мощення. І тут варто згадати його генерального директора Івана Телющенка, який свого часу пропонував Олександру Лисенку сумську бруківку за собівартістю для облаштування принаймні центральної частини Сум.
Навколо Воскресенської церкви — бруківка Керамейї, як комплімент місту.
Але влада обрало інше...
Була, щоправда, ще спроба повернути видовищність. Фонтан на Театральній площі мав стати кольоровим міським шоу — вода, світло, вечірній центр, люди.
Ідея була правильною хоча б в одному: місту знову намагалися дати місце, біля якого хочеться зупинитися.
Але ця історія виявилася короткою. Пара сезонів — і міське шоу закінчилося.
Можливо, після перевірки всіх деталей саме цей фонтан стане найкращою метафорою перехідного часу: амбіція ще була, а здатності зробити так, щоб вона пережила кілька сезонів, уже не вистачило.
Зупинка в сьогодні
І ось наш тролейбус приїжджає в сьогодні, де у Сумах з'являються фотозони зі штучними квітами та іншими штучними декораціями.
Вони яскраві. Їх легко побачити. Біля них легко зробити фотографію.
І найцікавіше — вони потрібні. Біля них стоять люди.
Приходять родинами, приводять дітей, чекають, поки попередні відвідувачі зроблять свої фотографії, стають на їхнє місце й забирають із собою новий образ Сум.
Найпростіше тут було б почати кепкувати.
Мовляв, ось до чого докотилися: від французького скульптора Круазі — до штучної квітки. Але це було б несправедливо. Передусім до людей.
Люди фотографуються там, де місто створило їм місце для фотографування. Вони користуються тією культурною пропозицією, яку отримали.
Більше того, черга біля фотозони доводить дещо зовсім протилежне до тези про поганий смак.
Люди досі хочуть краси.
Вони хочуть вийти з дому попри війну, попри біль. Привести дитину, вдягнути гарну сукню, сфотографуватися, показати фотографію друзям. Запит нікуди не зник. Питання в тому, яку красу їм пропонує місто. А місто не пропонує унікальність. Воно пропонує містянам святкову уніформу.
Обласний центр чи просто велика громада
Останніми роками змінилася не лише міська влада.
Змінюється сама управлінська оптика. Місто, яке стоїть на захисті усіє країни втрачає свою унікальність і свій високий статус.
Суми дедалі активніше існують у горизонтальному світі малих територіальних громад. Міські посадовці воліють до структур, що об'єднують сільські та селищні громади України. Влада спочатку пролобіювали входження Сумськогї громади до Асоціації об'єднаних малих територіальних громад, а потім делегувало заступницю міського голови Римму Бикову очолити дитячу платформу цього об'єднання.
І сьогодні ми там чи не єдиний обласний центр-партнер. У цьому самому по собі немає нічого поганого.
Малі громади не є гіршими за великі міста, а співпраця між ними — точно не привід для зверхності. Але для Сум виникає інше запитання.
Чи не змінився разом із системою координат і масштаб, у якому місто почало бачити саме себе?
Обласний центр мав би не просто переймати готові рішення. Він мав би задавати власну планку — в транспорті, архітектурі, публічному просторі, культурі.
Створювати речі, які потім захочуть повторювати інші.
А не лише отримувати універсальні декорації, які без жодної втрати сенсу завтра можна перенести в будь-яку іншу громаду.
І тут справа зовсім не в тому, що фотозона — це погано.
Фотозона теж може бути культурним продуктом.
Вона може бути зроблена з живих рослин. Може змінюватися разом із сезонами. Її можуть створювати місцеві художники, дизайнери, флористи. У ній можна використовувати місцевий матеріал, історію, символи, кольори — все те, що зробить її неможливою в іншому місті.
Вона має бути сумською. Бо проблема не в декорації.
Проблема починається тоді, коли декорація замінює уявлення про місто і про те, що має бути поруч із головним благодійником міста, скульптура якого була виготовлена з бронзи у Франції, а постамент спорудили з фінського мармуру...
Блиск і злидні світоглядів
Можливо, саме тому вся ця історія не зовсім про красу.
І точно не про те, що «раніше всі були великими, а тепер усі дрібні».
Кондратьєв, Харитоненки, Лушпа, Єпіфанов, Мінаєв жили в різних державах, політичних системах і економічних умовах. Вони мали різні ресурси й різні мотиви. Їх не варто ставити в один ряд як однаково прекрасних благодійників міста.
Але після кожного з цих періодів можна показати пальцем на щось і сказати: ось якими тоді уявляли Суми.
Фортеця. Церква. Скульптура. Проспект. Мікрорайон. Академія. Фонтан. Міська скульптура. Навіть прапор над вулицею.
За цими речами стоїть різне уявлення про місто, але уявлення є.
Потім з'являється бетонна плитка.
Потім — декорація.
І ось тут, мабуть, можна нарешті сформулювати те, що весь цей час було видно з вікна нашого тролейбуса.
Суми перестали придумувати себе. Їх почали оформлювати.
Колись сперечалися про те, якими мають бути Суми.
Тепер ми ризикуємо сперечатися про те, чим їх прикрасити.
І це значно серйозніша проблема, ніж штучні квіти.
«Але ж війна»
Саме тут нас, напевно, спробують зупинити. Війна. Яка зараз культура? Яка архітектура?
Які живі квіти? Не час для Круазі.
І саме тут варто перехопити це запитання.
Вінстону Черчиллю приписують красиву історію. Нібито під час Другої світової війни, коли йому запропонували скоротити фінансування культури заради воєнних потреб, він запитав: «Тоді за що ми воюємо?»
Ця фраза надто хороша, щоб не пережити свого автора.
Проблема лише в тому, що Черчилль, найімовірніше, її не говорив.
Але легенда виявилася напрочуд живучою, можливо, тому, що дуже точно передає те, що він говорив насправді.
Ще 1938 року в Королівській академії Черчилль сформулював це менш афористично, зате достовірно: «Мистецтво необхідне для повноцінного життя нації. Держава зобов'язана перед собою підтримувати й заохочувати його».
Мабуть, у цьому й відповідь.
Війна не означає, що Сумам сьогодні треба замовити нового Круазі.
Вона не означає, що під час обстрілів треба будувати палаци замість укриттів або фонтани замість ремонту водогону.
Але війна не звільняє місто від смаку. Не звільняє від уявлення про себе. Не скасовує потреби залишатися містом.
Навпаки — можливо, саме тепер це уявлення особливо важливе. Бо культура — це не розвага після перемоги. Це частина того, що ми хочемо донести до цієї перемоги живим.
І для цього не завжди потрібні гроші Харитоненка.
Іноді достатньо не купувати штучну квітку там, де може рости справжня.
Достатньо запитати місцевого художника, архітектора чи дизайнера, перш ніж замовити чергову універсальну конструкцію.
Достатньо згадати, що Суми мають власні матеріали, власні кольори, власну архітектуру, власні історії й власний характер.
Достатньо знову захотіти, щоб наступна річ, яка з'явиться в місті, була не просто новою.
А сумською.
Наш тролейбус тим часом їде далі...
За вікном залишаються проспект Лушпи, будівлі, які пережили своїх замовників, плитка, що пережила чергову зиму, старі церкви, нові райони, фонтани, які працюють або вже не працюють, Круазі на кладовищі й люди біля штучних квітів.
До Дня міста Сумам знову побажають незламності, миру й процвітання.
Можливо, варто побажати ще одного.
Амбіції.
Тієї самої дивної міської амбіції, через яку колись у провінційних Сумах з'являвся французький скульптор, будувалися проспекти, створювалася академія, встановлювалися дивні міські скульптури й запускалися фонтани.
Через яку Суми встояли у 2022 році.
Не обов'язково повторювати минуле.
Треба знову захотіти залишити після себе щось своє.
Бо черга біля фотозони насправді дає для цього найкращу новину.
Люди досі хочуть краси.
Залишається вирішити, що ми їм запропонуємо.
І куди зрештою їдуть Суми.
P.S. Окрема наша подяка колективу КП «Електроавтотранс» за якусь безмежну й безстрокову любов до Сум: вона є в кожній вашій світлині й, здається, за кожним кермом. Можливо, саме завдяки таким людям Суми досі залишаються Сумами.
Коли система не витримує навантаження й це стає небезпечним.
Коментарі