«Ця війна оголила все»: історія Таїсії Павленко
- 5 днів тому
- Читати 11 хв
Оновлено: 5 днів тому
«Я розуміла: якщо я здамся, то більше не отримаю чоловіка живим».
Ця війна оголила все й показала, хто є хто насправді. Чим більше втрат — тим менше хочеться бути зручним, мовчазним і миритися з несправедливістю.
Мовчання нічого не змінює.
Життя без ілюзій: чому більше не можна бути «зручним»
Вона не боїться говорити вголос про незручні речі: про безлад у ставленні до поранених, про проблеми ветеранів, сімей загиблих та зниклих безвісти. Таїсія зізнається, що нікому не подобається критика і часто здається, що шукати справедливість марно. Проте вона твердо переконана: необхідно берегти любов і цінувати внесок кожного, хто боровся за нашу країну. А головне — не мовчати, адже інакше нічого не зміниться.
Дивитися розмову
«Якщо всі сидітимуть — нас переб’ють по одному»
Олександр, — чоловік Таїсії, не був кадровим військовим на початку повномасштабного вторгнення, але мав бойовий досвід із 2014 року. Тоді вони домовилися — більше жодних таємниць. Раніше він міг сказати, що перебуває в Сумах, а насправді бути на фронті. Але після цього рішення все змінилося.
Коли почалась велика війна, він не чекав повістки.
Не можна сказати, що ти рідну людину можеш просто і легко відпустити. Спочатку я думала, що мають викликати, що це якось організують. Але минуло два дні, і він сказав: "Знаєш, якщо я так сидітиму, і кожен сидітиме, нас тут по одному переб'ють. Я піду шукати своїх хлопців.
Таїсія не намагалася його зупинити. Вона просто відпустила. А далі почалися довгі, виснажливі тижні тиші, коли від нього не було жодних новин.
Партизанська оборона Сум:
У перші дні повномасштабного вторгнення захист Сум тримався на відчайдушній самоорганізації. Чоловік Таїсії доєднався до місцевих добровольців: вони самі шукали зброю, гуртувалися в мобільні вогневі групи та відбивали напрямки в'їзду в Суми. Додому він приходив раз на десять днів — зняти брудний одяг, скупатися, переночувати і знову піти. Зв'язок обмежувався короткими СМС раз на день: «Все добре».
Вони називали себе партизанами, не мали стратегічного командування, але підбивали перший і останній танки в колоні, і далі все детонувало. Вони чітко розуміли: або вони будуть захищатися, або їх по одному перестріляють. Вони захищали свої сім'ї.
«Я не хочу вбивати — я хочу рятувати»
Про те, де саме воює чоловік, Таїсія могла лише здогадуватися. Судячи з виписок із карткового рахунку, на передовій («на нулі») він провів близько 16 місяців. В один із рідкісних приїздів додому він сказав дружині: «Я не хочу вбивати, я хочу рятувати».
Після цього став бойовим медиком.
Це рішення означало інший рівень ризику.
"Бо саме ті, хто рятує, найчастіше гинуть — вони зупиняються там, де інші рухаються далі"
Маючи досвід санітара ще з 2014 року, він пройшов курси бойового медика і став рятувати життя у штурмовому батальйоні.
У нього не було варіанту не виходити на нуль. Якщо він не піде — будуть дуже великі втрати. Завдяки тому, що змінилося ставлення до поранених на полі бою, зараз виживає дуже багато хлопців. І це заслуга саме таких медиків штурмових батальйонів. Вони є найбільшою ціллю при ворожих штурмах, адже завмирають, коли надають допомогу. У його підрозділі найбільші втрати саме серед бойових медиків. Але ти не маєш права відмовитися, бо від тебе залежить життя людини.
Зіткнення з бюрократією: коли папери важливіші за реальність
Найважча битва — психологічна
Олександр отримав важкі поранення обох ніг. Почалося тривале лікування. За словами жінки, найскладнішим виявився не фізичний біль, який він міг терпіти, а його психологічний стан. Усвідомлення того, що ще вчора ти був здоровим воїном, а сьогодні прикутий до крісла колісного, стало страшним ударом. Пізніше він зізнався, що шукав варіанти потрапити до будинку для людей з інвалідністю.
Рідні про це не знали. Таїсія навіть не розглядала такий варіант. Вона знала — вони виберуться.
Коли папери важливіші за реальність
Окрім медичної реабілітації, на родину чекало ще одне випробування — зіткнення з військово-лікарською системою. Вона бачила, як із лікарні виписують поранених. Ледь на ногах з підтримкою дружин. І водночас — із наказом повернутися до частини.
«Я дивилась і думала: як він повернеться? Яка з нього бойова одиниця?»
Олександру, який пересувався на милицях та в кріслі колісному, також видали документ про повернення в частину «під нагляд медика» — тобто, по суті, під його власний нагляд.
«Якщо я здамся — його не стане»
Були моменти повного виснаження. Коли хотілося просто зупинитися.
Але вона чітко розуміла: якщо вона здасться — ним ніхто не займатиметься.
Його просто повернуть назад. А людина на милицях на передовій — це вирок.
Бюрократичне пекло: закони 93-го року проти реалій 2023-го
Одна з найбільших проблем — система. Закони, які регулюють ці процеси, застарілі.
Вони не враховують реалій сучасної війни та характеру поранень.
Підрозділи розформовуються. Командири гинуть. Документи губляться.
І людина просто «зависає» між структурами.
У якийсь момент її чоловіка могли визнати дезертиром. Таїсія оббивала пороги ТЦК, лікарень, різних інстанцій.
І чула одне:
«Ми тільки відправляємо — далі не знаємо».
Шлях від крісла колісного до спортивних змагань
Відновлення було довгим і важким. Щоденні тренування. Постійна боротьба.
Сьогодні Олександр допомагає іншим військовим: пояснює, підтримує, направляє.
розповідає, до якого лікаря звернутися, яку довідку взяти та як правильно тренувати кінцівку
На змаганнях серед 600 учасників він посів четверте місце.
І був незадоволений. А вона сказала:
Я пам’ятаю тебе в кріслі колісному. Для мене це вже перемога.
На плечах жінок: хто насправді повертає ветеранів до життя
Ситуацію змінили жінки
На питання, чи готове українське суспільство до повернення великої кількості людей із тяжкими травмами, вона відповідає категорично: ні. До такого виклику неможливо підготуватися теоретично — це можна лише прожити. Наразі ж найважчий тягар реабілітації захисників ліг на плечі їхніх дружин та матерів.
Нам віддали чоловіків, які йшли на війну здоровими, а повернулися з тяжкими пораненнями та численними контузіями. Працювати на попередній роботі вони вже фактично не можуть. І все це лягає на жіночі плечі: підняти, знайти психолога, знайти реабілітацію, змінити хоч якось ставлення до поранених. Перші поранені хлопці навіть не отримували гідного матеріального забезпечення: вчора ти отримував 100 тисяч, а після поранення — 20 тисяч. Змінили цю ситуацію саме жінки, які почали за це боротися.
Таїсія зазначає, що в найважчі моменти пораненим часто здається, що їм байдуже, як жити далі. Змусити їх боротися — це завдання родини.
Практично всі воїни, які мають міцний тил та підтримку сім'ї, знаходять себе після травм: у спорті, творчості чи ветеранському бізнесі, навіть втративши зір чи кінцівки.
Ветеранська політика Сумщини: відсутність інфраструктури та бюрократія
Сьогодні Таїсія Павленко активно бере участь у нарадах щодо ветеранської політики. Вона визнає: Сумщина — складна область через постійну небезпеку. Будувати нові окремі «ветеранські простори» тут наразі недоцільно. В умовах прикордоння будь-яка бібліотека, кафе чи спортзал уже є таким простором, де можуть зібратися військові. Проте головна проблема криється в іншому — у тотальній відсутності доступної інфраструктури.
Змінюються очільники області та начальники управлінь, а базові потреби залишаються невирішеними. Найгострішим питанням Таїсія називає відсутність соціального «ветеранського таксі».
Коли вона брала в руки інвалідний візок, то розуміла, що подолати 500 метрів до перукарні нашими дорогами займає дві години. Соціальне таксі так і не запрацювало повноцінно.
Додатковою перепоною стає бюрократія. Аби отримати базові послуги від центрів допомоги, ветеран, який ледве пересувається, повинен спочатку зібрати повний пакет посвідчень та документів, що перетворюється на чергове коло випробувань.
Особливо гостро це відчувається в сільській місцевості.
Коли ми приїжджаємо до хлопців у села і пропонуємо допомогу: організувати консалтинг, допомогти взяти в оренду землю чи розпочати власну справу, — ми стикаємося з тим, що вони вже не довіряють жодним державним програмам. Для них це звучить як щось нереальне. Ми маємо справу з дуже великим розчаруванням ветеранів у державі та її допомозі.
Прірва для родин зниклих безвісти та народжених дітей війни
Особливо жахлива ситуація складається для родин військових, які перебувають у полоні або зникли безвісти. Аби отримати бодай якусь допомогу, жінкам часто доводиться наймати адвокатів і в судовому порядку визнавати чоловіка загиблим. Психологічно пройти цей шлях і свідомо відмовитися від останньої надії здатні далеко не всі.
Ще одна системна трагедія — діти захисників, які народилися вже після загибелі батька, з яким мати не встигла офіційно зареєструвати шлюб.
Такі родини досі не можуть оформити пенсії чи виплати, бо все доводиться доводити у суді. Наймати адвокатів — це шалені кошти, яких у жінки з немовлям на руках просто немає. Якось я сама звернулася до центру безоплатної правової допомоги, а мені відповіли: "Оскільки у вас ще немає сірого посвідчення родини загиблого, ми не можемо надати вам послуги". У нас усе перевернуто з ніг на голову.
Ілюзія ветераноорієнтованості: чому система працює лише в «ручному режимі»
Таїсія відверто говорить про розбіжність між гучними заявами про «ветераноорієнтоване суспільство» та суворою реальністю. На практиці більшість складних питань вирішується виключно в «ручному режимі», коли вдається знайти посадовця високого рівня і розповісти йому про проблему. Натомість система має працювати автоматично на найнижчому рівні, за першим же зверненням.
Нам байдуже — сидіти півроку без матеріального забезпечення з працівником супроводу чи без нього. Допомогу треба надавати одразу, коли військовий отримав поранення, а не тоді, коли він уже виборов посвідчення і має військову пенсію. Саме в цей "підвішений" період, який триває місяцями, ветеран залишається сам на сам із проблемами. Не вистачає одного папірця — і ти не отримуєш ані виплат, ані пенсії.
Знущання на комісіях: «Не придурюйся, встань і йди»
За елементарні права доводиться буквально битися, спираючись виключно на власну наполегливість. Вона особисто оскаржувала майже кожне рішення Військово-лікарської комісії (ВЛК) та Медико-соціальної експертної комісії (МСЕК).
Я піднімаю закони, читаю документи і чітко бачу: він має на це право. Але ми приходимо на МСЕК, а лікарі дивляться на людину з тяжкими пораненнями і кажуть: "Не придурюйся, встань і йди"».
Головне правило виживання в системі — не бути зручним. Погоджуватися з відмовами та розводити руками — це шлях у нікуди.
Вона згадує хлопця, який лежав в одній палаті з її чоловіком. Він мав відкриту рану голови, але покірно погодився з випискою та поверненням у частину.
Ми йому казали: "Дивись, у тебе дірка в голові, нічим не прикрита!" Він займався обслуговуванням військових аеродромів. У перший же день після повернення він вийшов на злітну смугу, втратив свідомість від звуку літаків і знову потрапив до лікарні.
Тому погоджуватися зі словами "ми нічого не можемо зробити" — не варто. Варто боротися до кінця. Таїсія зазначає, що Україна правова держава, наші закони достатньо соціально орієнтовані. Якщо виносити проблему на розголос — вона вирішується.
СЗЧ через ампутацію: як система «губить» своїх захисників
Через хаос під час лікування та бюрократичну плутанину багато поранених стають жертвами системи. Таїсія наводить приклад із підрозділу, де служив її син: військовий з ампутацією опинився в статусі особи, що самовільно залишила частину (СЗЧ).
Його просто відправили в якесь село після лікарні і навіть не пояснили, що він має офіційно звільнитися з армії та подати відповідні документи. Фактично людина з ампутацією зараз у СЗЧ. І таких проблем буде дуже багато. Це навіть не вина самої армії, це наслідки хаосу: хлопців переводять, хтось гине, хтось отримує поранення, командири змінюються. У результаті ти не знаєш, до якого підрозділу належиш і що маєш робити далі.
Хоча в назві Територіальних центрів комплектування є приставка "СП" (соціальної підтримки), на практиці про цю функцію часто забувають. Таїсія згадує, як стояла в черзі чотири дні лише для того, щоб оформити документи чоловіка на військову пенсію. Лише після жорсткого конфлікту з керівництвом ТЦК ситуацію вдалося зрушити з мертвої точки.
Ветеранська політика закінчується за межами Києва
Оцінюючи загальний рівень соціальної підтримки, можна сказати ефективна ветеранська політика існує переважно в столиці. Чим далі в регіони і села, тим менше реальної допомоги отримують захисники.
Іноді проблема полягає навіть не у відсутності грошей, а в банальній неготовності кадрів.
Ми спілкувалися з представниками громад, які відповідають за супровід ветеранів. І мені було дуже боляче почути від молодої дівчини: "А я до нього не піду, мені страшно". Я відповідаю: "Як тебе можна було ставити на таку посаду, якщо тобі страшно спілкуватися з ветераном? Йому ж було не страшно йти тебе захищати!"
Що стосується звичайного суспільства та повсякденного життя, ветерани зараз не потребують надмірної жалості. Переважна більшість людей на вулицях чи в магазинах сприймає військових з повагою і розумінням, хоча трапляються й винятки.
Справжня повага чи показуха: чому ветеранам не потрібна жалість
Таїсія наголошує: ветеранам не потрібна жалість чи показна повага. Бо часто декларативна турбота розбивається об реалії бюрократії.
У кожному пості ми пишемо, як шануємо ветеранів. Але коли ти приходиш у соціальний захист і кажеш, що сім'ї немає за що жити, тобі можуть запропонувати... дрова. Це вже не про повагу, а невідомо про що.
Проте саме прості українці компенсують ці недоліки системи. Всебічна підтримка звичайних людей не дозволяє опускати руки та думати, що ми живемо в поганій державі. Суспільство прекрасно розуміє, завдяки кому воно має можливість просто жити і розмовляти у своїх рідних містах.
Міф про «ветерана-рятівника»: чому військові не мають наводити лад у владі
Управлінням державою мають займатися виключно професіонали
Таїсія виступає проти політизації ветеранів та перекладання на них відповідальності за майбутнє держави. У тилу побутує думка, що хлопці повернуться з фронту і швидко «наведуть порядок» в усіх галузях, але цей стереотип є небезпечним.
Я проти очікувань, що ветерани прийдуть і одразу зроблять нашу державу ідеальною. Я спілкувалася з багатьма хлопцями з Третьої штурмової бригади, і вони сказали дуже правильну річ: "Якщо ми прийдемо в політику, вам це дуже не сподобається". Армія — це зовсім інші, жорсткі рішення. І будь-яка військова диктатура суспільству не підійде.
Ветеранам потрібно дати можливість відпочити і залишити за ними лише контролюючу функцію — саме там їхня жорсткість буде доречною. А змінювати державу має соціально активне громадянське суспільство, яке не замовчуватиме проблем.
Останній рубіж біля Миропілля: врятував побратимів ціною власного життя
Син Таїсії — Олексій загинув на Сумщині, поблизу Миропілля, наприкінці курської кампанії. Хлопці опинилися в оточенні з трьох боків. Це був практично останній рубіж, який вони тримали на тому напрямку.
Їх потрібно було виводити, але єдиний можливий шлях пролягав через болото. Фактично всі відмовлялися йти цим маршрутом, але він узяв відповідальність на себе.
Він не зміг відмовитися. Під час виходу він збивав ворожі дрони, і один із них впав йому просто під ноги. Шанс загинути становив усього 5%, і, на жаль, він потрапив саме в ці п'ять відсотків...
Ціною власного життя він врятував свій підрозділ. Побратими не покинули його: евакуація тіла тривала дві доби. Усі ті хлопці, яких він вивів з оточення, залишилися живими і зараз продовжують службу на Донеччині. Родина підтримує з ними зв'язок і безмежно вдячна за те, що вони змогли вивезти його, давши можливість гідно поховати Героя.
Багато матерів кажуть, що відчувають у душі порожнечу. Я не можу сказати, що відчуваю її. Я знаю, що мій син вчинив так, як мав вчинити. Інакше, мабуть, і бути не могло. Нас тримає віра.
Знайти сенс і жити заради тих, хто залишився
Знайти в собі сили вижити після такого удару долі, коли ти вже борешся за здоров'я пораненого чоловіка, здається неможливим. У цій смерті немає жодної справедливості.
Я не можу сказати, що я просто встала і продовжила йти далі. Можливо, найбільше мені хотілося б лягти, вкритися ковдрою і дуже довго лежати. Але ти намотуєш свої соплі на кулак і згадуєш: у тебе вдома чоловік з інвалідністю другої групи, 23-річна невістка-студентка, яка залишилася вдовою в декреті, і двоє маленьких онуків. І ти просто встаєш і йдеш працювати.
Щодня Таїсія знаходить у собі сили посміхатися, адже вважає: у її маленьких онуків має бути справжнє дитинство. Війна не повинна відібрати в них і це.
Ми не маємо права забрати у них дитинство. Тому, як би не було важко чи складно, треба працювати. Я розумію, наскільки зараз важко моїй невістці: вона втратила чоловіка, фактично пів року була без пенсії, з двома дітьми на руках, у декретній відпустці та ще й студентка. Як їй вижити без підтримки? Я не можу сказати, що мені менш боляче. Це страшенно складно, але ми мусимо жити далі».
Сьогодні Таїсія виконує безліч ролей: опікується родиною, підтримує чоловіка-ветерана та займається громадською роботою. Усе це дає їй надію жити далі. Її місія тепер — зробити все можливе, аби не передати цей тягар горя своїм дітям і дати їм шанс на щасливе майбутнє.
Замість післямови: іспит для суспільства
Історія Таїсії Павленко — це приклад неймовірної жіночої сили. Вони, наші воїни, захищають нас на фронті, а такі жінки, як Таїсія, захищають їх тут, у тилу, виборюючи їхні права та гідність.
Статус «ветеран війни» — це сьогодні історія не лише про тих, хто воював чи отримав поранення. Це історія про нас усіх. Про те, як ми як суспільство ставитимемося до людей, які віддали своє здоров'я і життя за нас.
Завдяки їм ми маємо змогу пити ранкову каву, спати в теплому ліжку та жити у своїх містах, поки вони тримають передній край. І коли ці люди повертаються додому, ми зобов'язані гарантувати їм повагу та підтримку на кожному кроці — без бюрократичних принижень та показухи. Вони мають чітко розуміти, заради чого воювали.
Якщо ж суспільство залишиться байдужим, може настати момент, коли нас просто ніхто не захоче захищати.
Не мовчіть.
Коментарі