Шви рівності: як війна поглиблює нерівність. Досвід Сум
Що змінюється для родини, яка живе ближче до війни, — від можливості виїхати й знайти роботу до освіти, медицини та ризику бідності.
Питання тимчасового виїзду із Сум для двох родин нашої команди стало дуже конкретним.
Куди їхати? Скільки коштуватиме житло? Чи знайдеться робота? Куди підуть діти? І що взагалі пропонує країна родині, яка не емігрує, не залишає Україну назавжди, а просто намагається на певний час від'їхати далі від російського кордону?
Ми почали рахувати.
І досить швидко з'ясувалося: війна в Україні одна, але її ціна для цивільної родини дедалі більше залежить від точки на карті.
Колись у серіалі «Слуга народу» президент Голобородько символічно зшивав Україну.
Минуло кілька років великої війни.
Суми щодня живуть під загрозою російських атак. Люди гинуть, втрачають домівки, бізнеси, роботу.
Прикордоння приймає на себе удар війни. І цей щит — не лінія на карті. Це люди, їхні родини, домівки, робота і життя.
І ми вирішили подивитися, наскільки міцними залишаються ті самі шви.
Не політичні. Не мовні. Не електоральні.
Шви рівності.
Що відбувається з родиною, яка живе біля війни? Яку освіту отримує її дитина? Скільки коштує переїзд у безпечніше місто? Що відбувається з квартирою, бізнесом, роботою? Наскільки доступним залишається лікар?
І головне: яку частину цього додаткового ризику бере на себе держава, а яку залишає самій людині?
Перший шов проходить через дитинство
У 2022 році заклади дошкільної освіти Сумщини охоплювали 26 122 дитини.
У 2025 році — 18 837.
Мінус понад сім тисяч дітей за три роки.
Кількість закладів дошкільної освіти за цей час скоротилася з 408 до 334.
Але суха статистика не показує головного — наскільки різним стало саме дитинство в різних частинах однієї країни.
За даними Мультиіндикаторного кластерного обстеження домогосподарств, заклади дошкільної освіти відвідували 69% дітей віком 3–4 роки на Заході України і лише 19% — на Сході.
Різниця — у три з половиною раза.
Для однієї української дитини садочок — це група, вихователь, друзі, прогулянка і щоденна соціалізація.
Для іншої — екран, повітряні тривоги або відсутність можливості регулярно відвідувати садок.
І ця різниця починається у три, чотири, п'ять років.
Потім ці діти приходять у перший клас — формально в одну українську систему освіти, але вже з абсолютно різним досвідом дитинства.
У школах Сум у 2022/23 навчальному році навчалися 29 572 дитини.
На початку 2026/27-го — 20 798.
Кількість першокласників за цей час скоротилася з 2 433 до 1 296 — майже вдвічі.
Із 37 комунальних шкіл міста 29 працюють у змішаному форматі, ще вісім — дистанційно. Повністю дистанційно навчаються 2 414 сумських школярів.
Джерело: дані управління освіти, оприлюднені місцевим виданням.
У вересні 2026 року на Сумщині відкрили підземні школи. Міністерство освіти повідомило про 2 000 дітей, які отримали можливість повернутися до безпечного очного навчання після чотирьох років виключно дистанційної освіти.
Але це лише 10% учнів навіть Сумської громади.
Чотири роки.
Для дорослого це просто відрізок війни.
Для шестирічної чи десятирічної дитини — величезна частина життя.
Тому очна і дистанційна освіта — це вже не просто різні формати.
Це різний старт у життя.
Одна українська дитина ходить до школи.
Інша спускається до підземної школи.
Третя роками бачить однокласників через екран.
Усі вони — діти однієї країни.
Для довідки: UNICEF оцінює, що понад третина українських дітей — близько 2,59 млн — залишаються переміщеними. Понад 791 тисяча перебуває у внутрішньому переміщенні, майже 1,8 млн — за кордоном.
Другий шов — житло
Для більшості українських родин квартира або будинок — найбільший актив, який вони накопичують протягом життя.
Війна зробила залежною від географії і його цінність.
За оцінкою Світового банку, ЄС, ООН та уряду України, станом на кінець 2025 року 14% житлового фонду України було пошкоджено або зруйновано.
Це торкнулося понад трьох мільйонів домогосподарств.
Але й тут ризик розподілений нерівномірно.
Світовий банк фіксує, що майже половина домогосподарств у досліджуваних постраждалих регіонах повідомляла про пошкодження житла чи інших активів.
На Заході України — 7%.
Одночасно в безпечніших містах дорожчає нерухомість.
За поточною статистикою ЛУН, медіанна ціна квартири на вторинному ринку становить близько 76 тисяч доларів у Львові та 69 тисяч — в Ужгороді.
У Чернівцях — уже 100 тисяч доларів.
І тут виникає пастка.
Родина може все життя вкладати гроші у квартиру в прифронтовому місті. Але коли стає небезпечно, продати цей актив за суму, достатню для придбання аналогічного житла у безпечнішому регіоні, може бути дедалі складніше.
А іноді продати взагалі нереально. Або реально — задарма.
Тобто війна створює подвійний ризик.
Можна втратити саму квартиру.
А можна не втратити її фізично — але втратити значну частину її економічної цінності відносно житла там, куди доводиться переїжджати.
Фінансовий шов
Виїхати — не означає перестати платити за війну
Здавалося б, якщо небезпека стає надто великою, родина може просто переїхати.
Ми подивилися, скільки коштує це «просто».
Станом на вересень 2026 року медіанна вартість оренди однокімнатної квартири становить:
Ужгород — 31 400 грн.
Львів — 24 700 грн.
Івано-Франківськ — 22 400 грн.
За рік оренда однокімнатної квартири подорожчала в Ужгороді на 51%, у Львові — на 32%, в Івано-Франківську — на 42%.
Для порівняння: середня зарплата штатного працівника Сумської області у липні 2026 року становила 26 635 грн.
Тобто медіанна оренда однокімнатної квартири в Ужгороді перевищує середню місячну зарплату працівника на Сумщині.
І це ще без комунальних послуг, харчування, транспорту, одягу, школи чи садочка.
Родина може залишити власну квартиру, роботу, бізнес, звичне життя — і після цього щомісяця платити десятки тисяч гривень просто за можливість спати далі від російського кордону.
Безпека теж отримала ціну.
І платить її конкретна родина.
Робота, яку теж можна втратити зненацька
Фінансовий шов проходить через доходи.
Ракета не лише руйнує будинок. Вона може знищити магазин, виробничий цех, склад, автомобіль, обладнання.
Можуть виїхати працівники. Можуть виїхати клієнти.
Людина може втратити роботу не тому, що погано працювала. Підприємець — бізнес не тому, що погано ним керував.
Економічний ризик для них дедалі більше визначається географією війни.
Світовий банк фіксує ширшу тенденцію: у 2023–2025 роках найвищі зарплатні доходи домогосподарств концентрувалися в західних областях та Києві, тоді як регіони активних бойових дій мали більші ризики втрати активів і продовольчої нестабільності.
Населення й економічна активність поступово зміщуються на захід. А разом із ними — люди, гроші, попит, робочі руки, бізнес.
Для безпечнішого регіону це може бути новим ресурсом. Для прифронтового — ще однією втратою.
Медичний шов. Право на лікаря однакове. Доступ — ні
Навіть можливість отримати медичну допомогу дедалі більше залежить від точки на карті.
На початку 2026 року в медичних закладах Сумської області були відкриті 322 вакансії.
229 із них — лікарські.
Держава вже змушена окремо стимулювати молодих медиків їхати працювати у сільські та прифронтові громади: передбачена одноразова виплата 200 тисяч гривень.
У 2025 році на Сумщині такою виплатою скористався один молодий лікар.
Це ще одна форма нерівності війни.
Формально право на медичну допомогу однакове для всіх. Реальна можливість потрапити до потрібного лікаря — ні.
Нерівність уже видно в масштабі країни.
Це не лише сумське відчуття.
Шов нерівності та бідності
Зони захищеного доходу
І тільки після дітей, квартир, оренди, бізнесу та лікарів варто говорити про людей, чий дохід відносно захищений. Про чиновників.
Не тому, що чиновники в Сумах не живуть під обстрілами. Живуть. Не тому, що вони не повинні отримувати зарплату. Повинні.
Питання інше: наскільки однаково війна розподіляє економічний ризик між людьми, які живуть в одному місті?
У 2025 році керівництво міста мало рівень заробітної плати від 970 тисяч гривень до майже півтора мільйона, а керівники області — до 2 мільйонів гривень. Про це писали багато. Повторюватися не будемо.
Чи залежить зарплата чиновника міськради від того, прилетіло по місту чи ні? Розбомбили чийсь бізнес, чиюсь домівку, виїхали люди тощо? Ні — не залежить. Певних громад уже фактично немає, а зарплати керівників громад є. І не мінімальні.
Сам по собі розмір зарплати чиновника ще нічого не говорить про якість його роботи.
Тут важливе інше — стабільність доходу, якої пересічні громадяни не мають.
Працівник приватного підприємства може втратити роботу — і разом із нею зарплату. Підприємець може втратити бізнес. Бюджетна посада за цих самих обстрілів може забезпечувати значно стабільніший дохід.
І це повертає нас до того самого питання:
хто насправді платить найбільшу економічну ціну за життя поруч із війною?
Про нерівність та бідність
Рівень бідності в Україні у 2025 році сягнув 41,6% населення, що майже вдвічі більше, ніж у 2021 році.
За оцінками Світового банку, коефіцієнт Джині — один із показників нерівності доходів — зріс із 0,41 у 2023 році до 0,50 у 2025-му.
Прогнозований рівень бідності у 2025 році — 36,9%.
Світовий банк окремо говорить про поглиблення нерівності: населення й економічна активність зміщуються на захід, тоді як території, сильніше зачеплені війною, мають значно вищий ризик втрати активів.
Отже, слабкий шов — уже не тільки метафора.
Одна війна. Різна ціна
Ми почали цей текст із практичного питання: чи реально сьогодні родині із Сум тимчасово переїхати в безпечнішу частину України?
Після всіх цих цифр відповідь є.
Реально. Але безпека коштує дорого.
І можливість її купити вже сама по собі стає новою формою нерівності.
Для однієї родини тимчасовий переїзд — це орендувати квартиру в іншому місті й перечекати небезпечний період. Для іншої ті самі 20–30 тисяч гривень щомісяця означають швидко проїдати заощадження, втрачати звичний рівень життя і рухатися до бідності.
Тому вибір «залишатися чи виїжджати» насправді дедалі більше залежить не лише від рівня небезпеки.
Він залежить від доходу родини.
І тут нерівність, яку ми побачили в статистиці, перестає бути абстрактним коефіцієнтом Джині.
Вона перетворюється на дуже конкретну можливість однієї родини відвезти дитину подалі від обстрілів — і неможливість іншої зробити те саме, не ризикуючи збідніти.
Саме тому питання для держави — не лише в компенсаціях після втрати.
Воно в тому, як не допустити, щоб життя поруч із війною саме по собі ставало фактором бідності, а право на безпечніше місце — привілеєм тих, хто може за нього заплатити.
Тимчасове житло, компенсація частини оренди, збереження роботи, умови для переміщення і повернення бізнесу — це не просто допомога окремим родинам.
Це інструменти зменшення нерівності, яку створює війна.
Для кількох родин нашої команди це питання вже практичне. Рішення потрібно приймати зараз.
І наш висновок після всіх підрахунків такий: тимчасовий виїзд може зменшити безпековий ризик. Але він не повинен перетворюватися на дорогу до бідності.
Бо тоді країна отримує ще один небезпечний наслідок війни — нерівність можливостей.
Не між Сходом і Заходом.
Між спільною війною і нерівністю її ціни.
І питання вже не тільки в тому, чи вистоїмо ми фізично.
А в тому, наскільки біднішою і нерівнішою країною ми вийдемо з цієї війни.
Коли система не витримує навантаження й це стає небезпечним
Коментарі